Що таке навчена безпорадність?

«В начале шестидесятых ученые проводили опыты на животных, желая выяснить у человека наличие “инстинкта побега”. В одном из экспериментов они подвели электрический ток к половине дна большой клетки, так что собака получала удар, как только ставила лапу на правую половину. Собака быстро научилась держаться на левой стороне клетки. Потом с той же целью ток подвели к левой стороне, а правую оставили свободной. Собака быстро переориентировалась и научилась держаться на правой стороне клетки. Затем ток подвели ко всему дну, чтобы собака время от времени получала удары в любом месте, лежа или стоя. Сначала собака была в недоумении, а потом впала в панику. Наконец она “сдалась”: легла и стала терпеть удары, не пытаясь их избежать или предупредить. Но на этом эксперимент не закончился. Дверцу клетки открыли. Ученые ожидали, что собака выскочит, но она и не думала спасаться бегством. Она лежала, терпя удары, хотя могла покинуть клетку. Исходя из этого, ученые сделали вывод, что живое существо, пережившее насилие, склонно приспосабливаться к этой напасти, так что потом, когда насилие прекращается или существо отпускают на свободу, здоровый инстинкт побега оказывается настолько ослаблен, что существо остается в неволе.

[…] именно такое отношение к насилию как к норме, которое ученые потом назвали усвоенной беспомощностью, заставляет женщин не только терпеть мужей пьяниц, начальников-садистов и коллективы, которые их изводят и эксплуатируют, но и чувствовать себя неспособными встать на защиту того, во что верят всем сердцем: своего творчества, своей любви, своего стиля жизни, своих политических убеждений.»

Цитата з книги Кларисса Пинкола Эстес «Бегущая с волками»

.

Вивчена безпорадність, також придбана, набута, або завчена безпорадність — стан людини або тварини, в якому індивід не робить спроб до поліпшення свого стану (не намагається уникнути негативних стимулів або отримати позитивні), хоча має таку можливість. З’являється як правило, після декількох невдалих спроб впливати на негативні обставини середовища (або уникнути їх) і характеризується пасивністю, відмовою від дії, небажанням змінювати вороже середовище або уникати його, навіть коли з’являється така можливість. У людей, згідно з рядом досліджень, супроводжується втратою почуття свободи і контролю, невірою у можливість змін і у власні сили, пригніченістю, депресією і навіть прискоренням настання смерті. Феномен відкритий американським психологом Мартіном Селігманом в 1967 році після експериментів з собаками.

.

Навчена безпорадність у дорослих

 

Вивчення ідей Мартіна Селігмана продовжувалось впродовж багатьох років і феномен НБ знайшли і серед людей. Так німецький психолог Юліус Куль запропонував вибірці студентів вирішити задачу, що не мала логічного розв`язку (звісно, студенти про це не знали). Після ряду невдач та марно витрачених годин студенти зневірялись у власних інтелектуальних здібностях, більшість з них відчували тривогу та відчай, самооцінка знижувалась і, як наслідок, симптом НБ був знову підтвердженим.

Нижче наведено кілька прикладів ситуацій, які можуть призвести до засвоєння безпорадності у дорослих:

  • Продовжуючи палити, незважаючи на кілька спроб кинути палити, людина може повірити, що вона завжди буде курцем.
  • Неможливість схуднути після різних дієтичних змін чи способу життя може призвести до того, що людина повірить, що цього ніколи не станеться, і відмовиться від спроб.
  • Вийти з ситуації домашнього насильства може бути дуже складно. Жінки, які регулярно потерпають від домашнього насильства, мають синдром набутої безпорадності ― вони не вірять, що хтось допоможе. Тому важливо, щоб оточуючі, які знають про насильство, переконували постраждалу, що терпіти не можна. І передусім варто звертатися до поліції.

Таке доволі «попсове» розділення людей на оптимістів та песимістів, виявляється, має наукове підґрунття. Роками пізніш, той же Мартін Селігман дослідив феномен свідомого оптимізму. Вчений умовно розділив людей на 2 групи — оптимістів та песимістів. Песимізм формується як наслідок ВБ, тому що люди-песимісти час від часу потрапляли у несприятливі, складні життєві умови та не могли знайти вихід із ситуації. Тому, щоразу опиняючись у подібних негативних умовах, вони втрачали віру у позитивний вихід і зневірялись у своїх силах. Селігман зазначав, що саме в основі песимізму закладене відчуття власної безпорадності та неможливості впливати на хід подій, безконтрольність власного життя. Песимісти впевнені та вірять у те, що негаразди та труднощі будуть супроводжувати їх усе життя, при цьому вони звикають звинувачувати себе. А ось оптимісти переконані у тому, що труднощі та проблеми — це тимчасове явище, при цьому вони готові і здатні знову і знову боротись із складнощами та досягати успіху.

.

Що ж робити, щоб отримувати від життя більше задоволення і подолати безпорадність ?

  • Перший крок — це оцінити свій поточний стан: раптом у вас справді немає сил чи є депресія? Якщо поведінкова активація, тобто коли ми змушуємо себе робити речі, що колись приносили задоволення, є частиною плану з подолання депресії, то в разі хронічної втоми чи вигорання треба почати з відновлення та піклування про себе.
  • Наступний крок — це змінити своє ставлення до зусиль, і почати на них дивитися як на можливість і взагалі розвагу. Власне, брак достатньо складних справ часто і є поштовхом до того, що люди «заморочуються» і докладають зусиль замість того, щоб йти типовим шляхом найменшого спротиву. Мовою нейрофізіології — це зробити достатньо цінною річчю зусилля, а не сам результат, аби в мозкові виділявся дофамін і ставало добре.
  • Ще одна необхідна річ — бути фізично активним. Роль фізичних навантажень і тренувань в подоланні навченої безпорадності вкрай важлива. Це один із потужних інструментів для того, щоб стати «беручкими». Тренування раз у раз привчають мозок до того, що зусилля означають дофаміновий прихід і задоволення, і згодом це поширюються за межами контексту тренажерного залу чи пробіжок.
  • Також подолати це можливо за допомогою терапії та зміни способу життя: здорове харчування, медитації, та практикування Mindfulness чи усвідомленісті.

.

Навчена безпорадність у дітей

.

У дорослих та дітей навчена безпорадність проявляється дещо по-різному. Швидше за все, той, хто відчуває «безпорадність» із самого дитинства, матиме ознаки цього стану протягом дорослого життя. Навчену безпорадність у дітей формують, або допомагають сформувати, батьки, близьке оточення, педагоги. Отже, ознаки вивченої безпорадності у дітей:

  1. «В мене не вийде! Я не можу! (малювати, вирізати, вдягатися, їсти суп, вирішити задачу).
  2. «Я ніколи не вивчу вірш, англійську, математику, грати у футбол, кататись на велосипеді» і т.д.
  3. «Не хочу, не буду» — це похідна реакція від «не можу». Дитина, котра зневірена у власних вміннях, обов`язково захоче захиститись від гнітючого усвідомлення недостатньості — «я невдаха, я не такий як всі…». Тому, швидше та безпечніше одразу сказати «не хочу» — так і питань від дорослих менше, і пояснювати нічого не потрібно.
  4. «В мене завжди так» — це виправдання за будь-яку (навіть невелику) невдачу.

Повертаючись до експериментів Селігмана: феномен був виявлений у дорослих собак, але вчений продовжив спостереження і зрозумів, що у цуценят (потомства), котрі приймали участь в експерименті, також простежувались симптоми ВБ. Тобто виходило так, що дорослі батьки-собаки ніби «привчали» свої цуценят до ударів долі: удари струму, якого можна було уникнути, цуценята покірно витримували.

.

Як виховати оптиміста

 

У людей та сама історія — батьки формують вивчену безпорадність у дітей. Як це відбувається? Почнемо із вікових криз та задач, які мають вирішити самостійно діти під час своїх особистих криз. Діти по своїй природі дуже ініціативні та намагаються вивчати все самостійно. Вперше, коли батьки чують славнозвісне «Я сам!», потрібно дати можливість це зробити. Основна потреба та задача дитини — дослідити, вивчити оточуючий світ, яке безпосередньо відбувається через маніпуляції з предметами. Якщо дорослі надмірно опікають, оберігають від оточуючого світу, то дитина не задовольнить в достатній мірі свої потреби. Тому, як наслідок, з’являються безініціативність, безпорадність. І хочу підкреслити, що це стосується як хлопчиків, так і дівчаток — будь ласка, не розділяйте на «традиційно чоловічі» і «жіночі» захоплення ваших дітей! Тобто, якщо дівчинка хоче забивати цвяхи, а хлопчик — вишивати, то допоможіть у задоволенні цієї ініціативи.

Коли вам, любі мами й тати, хочеться якомога швидше зав`язати шнурок, одягнути колготи, зібрати в школу рюкзак (зробити щось замість дитини) — зупиніться, вдихніть-видихніть і згадайте про свої справи. Навчіть свою дитину тому, що вона може звернутись до вас по допомогу, але задачу замість неї ви не зможете виконати. Всі труднощі дитина повинна здолати самостійно, лише тоді у неї формуватиметься відчуття компетентності, відчуття Я-можу, Я-знаю, Я-зроблю, а якщо Я-не справлятимусь, то мама чи тато прийдуть на допомогу. Підготуйте дитину до дорослого життя, а не проживайте його замість неї. Селігман вважав, що формування ВБ у дітей закінчується близько 8-ми років, а далі може лишитись на все життя.

.

Поради для батьків

 

Невдачі неминучі. Пам’ятайте про те, що ваша дитина, так чи інакше, зіштовхнеться із невдачами. І успіх вирішення цих невдач залежатиме від того, як ви її підготуєте до цього.

Тут вам стане у нагоді правило чотирьох кроків:

1.Спершу я показую як.
2. Далі ми робимо разом.
3.Ти робиш сам, а я поруч.
4. В тебе виходить самостійно.

  • Ні гендерним стереотипам. Не треба розділяти захоплення дитини на «дівчачі» і «хлопчачі» — дайте дитині можливість займатись різними видами діяльності, навіть якщо це не «хлопчача справа».
  • Звичка — не вирок. Коли ж ви вже звикли (а також ваша дитина) до того, що ви виконуєте більшість справ за неї, то спробуйте поступово повертати відповідальність дитині. Почекайте, поки дитина почне робити справу самостійно. Похваліть її за виконання (або навіть за спробу). Якщо ж ви стикаєтесь із черговим «Не можу!», — підбадьорьте та запитайте: «Як я можу тобі допомогти?» Звісно, повідомте про наслідки, якщо задача не вирішуватиметься. І знову таки — поверніть відповідальність дитині.
  • Витримка та спокій. Рефлекторне бажання допомогти своїй кровиночці вкладе в кожного батька та матір на безсвідомому рівні. Батькам досить складно справитись із імпульсом допомоги та порятунку дитини. Коли ви реально оцінюєте ситуацію і розумієте, що із цим дитина може справлятись самостійно — вдихаємо і видихаємо і пригадуємо попередній пункт.
  • Розвиток. Розширюйте життєвий досвід власних дітей, показуйте приклад особистої діяльності та вирішення задач.
Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий



http://ppl38.ho.ua/wp-content/uploads/2020/05/dsBuffer.bmp.png